Управління якістю освітніх послуг у закладі вищої освіти

1. Визнання студентів як повноправних, компетентних та конструктивних партнерів в управлінні та забезпеченні якості вищої освіти його діяльності, посадові обов’язки

Проблеми якості вищої освіти, значною мірою, зумовлені розривом між сферами праці та освіти. Роботодавці вважають вищі навчальні заклади занадто консервативними та громіздкими для швидкого реагування на зміни в умовах та технологіях праці. Університети розраховують на додаткове фінансування від співпраці з роботодавцями, які, у свою чергу, вважають сплату податкі виконанням своїх обов’язків з фінансування освіти або розраховують з цього на податкові преференції, які не передбачені законодавством.

В Україні панує ілюзія, що сфера освіти може реформуватися зсередини, спираючись на свій високий інтелектуальний потенціал з обмеженою зовнішньою ресурсною підтримкою.

Належна система забезпечення якості передбачає створення розвинених інструментів мотивації до неї навчальних закладів, викладачів та студентів.

З одного боку, найбільш зацікавленою стороною в отриманні високоякісної освіти є студентство. Сприйняття студентів як об’єкту впливу, а не самостійного учасника освітнього процесу, позбавляє освітню систему шансів на успіх. З іншого боку, повернення наукового дослідження в освітнє поле повинно стати надійним підґрунтям забезпечення якості вищої освіти як основного засобу технологічного прориву України.

Важливість визнання студентів як повноправних, компетентних та конструктивних партнерів в управлінні та забезпеченні якості вищої освіти неодноразово наголошувалась під час міністерських конференцій і закріплена в ключових документах Болонського процесу.

Студенти мають брати участь та впливати на організацію і зміст освіти у вищих навчальних закладах, що закріплено Празьким комюніке (2001 рік). Такий підхід обумовлений положенням студентів як одних з основних бенефіціарів вищої освіти, що повинні мати право і можливість впливу на зміст навчання та результати освітньої діяльності.

Ці принципи визнаються в Україні, але тривалий час не отримували реальної інституціональної підтримки: організаційної, методичної, моральної та матеріальної. Такий стан речей пояснювався інертністю громадської думки в цьому напрямі, недостатньою обізнаністю та активністю студентських організацій і спільнот та неусвідомленням потреби в цьому з боку менеджменту вищих навчальних закладів та органів державного управління освітою.

Активізація студентів у забезпеченні якості вищої освіти передбачає створення розвиненого набору інструментів оцінки та моніторингу діяльності навчальних закладів, а також студентського впливу на її вдосконалення. Практично роль студентства обмежується участю в більш або менш формальному соціологічному опитуванні стосовно їх задоволеності навчальним процессом та освітнім сервісом, «голосуванням ногами» при виборі елективних дисциплін та відвідуванні занять.

Перспективи розширення участі студентів у забезпеченні якості вищої освіти в Україні пов’язані з реальною імплементацією нової редакції Закону України «Про вищу освіту» та Стандартів і рекомендацій щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти та наступних (після 2006 року) документів. Нормою повинно стати залучення студентів до всіх стадій оцінювання якості освіти: внутрішнього забезпечення якості, зовнішнього забезпечення якості, діяльності агенцій із зовнішнього забезпечення якості, активної участі їх представників у діяльності Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Участь студентів у внутрішньому забезпеченні якості передбачає визнання їх ролі та місця в політиці закладу та затверджених процедурах забезпечення якості, залучення до офіційного механізму затвердження, перегляду та моніторингу освітніх програм, можливість впливу на розроблення критеріїв, правил і процедур оцінювання студентів, відбір викладачів та оцінку їх діяльності, достатність наявних навчальних та інформаційних ресурсів, доступ до публічної інформації.

Висока відповідальність зовнішнього забезпечення якості вищої освіти вимагає залучення студентів до розроблення процесів та критеріїв оцінки, збирання об’єктивної інформації про діяльність навчального закладу та можливість участі в загальному аналізі діяльності освітньої системи.

Пропонуємо Вашій увазі кейс щодо ефективності системи ліцензування напередодні Революції гідності. Він ілюструє той стан, до якого була доведена ліцензійноакредитаційна система внаслідок майже чотирьохрічного періоду домінування централізованого управління нею.

Головною ознакою деформації стала втрата відповідності основних процесів своєму призначенню:

Вищі навчальні заклади потребують постійного розвитку освітніх програм відповідно до викликів ринків праці та освіти. Важливим мірилом їх конкурентоспроможності є здатність до започаткування нових освітніх програм, які не суперечать місії закладу. При цьому критерієм новизни програми є перше впровадження напряму/спеціальності у даному ВНЗ або структурному підрозділі, що обумовлено сполученням власної варіативної частини змісту освіти, умов навчання та традицій навчального закладу. Зрозуміло, що не всі нові програми потребують ліцензування і не всі ліцензійні справи супроводжують саме нові програми. Проведемо дослідження новизни освітніх програм, які підлягають ліцензуванню.

Як нові освітні програми будемо розглядати ліцензійні справи з:

– бакалаврів, магістрів з галузей знань «Державне управління» та «Специфічні категорії», крім справ про збільшення ліцензованого обсягу;

– діяльність за програмами іноземних навчальних закладів, державних та приватних вищих навчальних закладів;

– доволі часто невиправдана фіксація в стандартах особливої національної специфіки та їх орієнтація на корпоративні інтереси окремих груп впливу.

2. Трансформація систем ліцензування та акредитації в базову технологію стимулювання підвищення якості вищої освіти

Вітчизняна система ліцензування та акредитації традиційно виконувала лише функцію одного з головних інструментів державного управління галуззю і лише зараз взято курс на її трансформацію в базову технологію стимулювання якості вищої освіти. Основними принципами трансформації системи ліцензування та акредитації у вищій освіті України в 2014 році, нарешті, визначено:

1) вона повинна бути простою, логічною, зрозумілою та прозорою;

2) нормативи та вимоги мають бути адекватними, об’єктивними, вимірними та піддаватися верифікації;

3) базові показники мають бути зорієнтовані на позитивну оцінку динамічності розвитку навчального закладу як ознаки його конкурентоспроможності та адаптивності;

4) система ліцензування та акредитації (показники, процедури та процеси) має стимулювати, а не гальмувати розвиток вітчизняної вищої школи;

5) ліцензійно-акредитаційний менеджмент в Україні повинен бути спрямований на прискорену інтеграцію національної освітньої системи в Європейський простір вищої освіти та наукових досліджень;

6) подальший розвиток системи ліцензування та акредитації неможливий без розширення ролі та участі професійної спільноти і громадського контролю за нею;

7) система ліцензування та акредитації має бути спрямована на внутрішнє та зовнішнє забезпечення якості вищої освіти;

8) ліцензійно-акредитаційна система повинна стати одним з головних чинників переходу від фрагментарної координації до ефективної кооперації вищої школи, ринку праці, самоврядних професійних спільнот, інших інститутів громадянського суспільства.

Нова редакція Закону України «Про вищу освіту» демонструє усвідомлення безальтернативності європейського курсу на пріоритетне забезпечення якості вищої освіти. П’ятий розділ Закону повністю присвячений цій проблематиці і проектує реальне створення національної системи забезпечення якості вищої освіти в Україні.Передбачено:

─ формування систем внутрішнього забезпечення якості вищих навчальних закладів;

─ заснування Національного агентства з наданням йому належних повноважень із зовнішнього забезпечення якості вищої освіти;

─ започаткування мережі незалежних установ оцінювання у цій сфері.

Відкритість європейської системи освіти обумовлювала постійну потребу у взаємному оцінюванні, порівняннях, бенчмаркінгу та поширенні кращих практик. З іншого боку, вітчизняна система освіти під впливом зовнішніх обставин звикла діяти в умовах автаркії, обмеження контактів та інформаційної закритості. Через це не отримала належного розвитку сфера освітньої аналітики і не знайшов свого місця в реальний практиці освітній аудит.

Доктринальні та стратегічні документи у сфері вищої освіти, які розроблені в Україні, не піддаються порівнянню з подібними документами як національного, так і міжнародного масштабу, не орієнтовані на верифікацію їх виконання. Практика моніторингу виконання планів, програм, доктрин і стратегій, а також підведення проміжних і фінальних підсумків їх реалізації відсутня. Зміна поколінь таких документів відбувається занадто часто, а спадкоємність між ними не спостерігається.

У сукупності, названі вище перешкоди унеможливлюють ефективне використання традиційних для Європи механізмів та інструментів зовнішнього оцінювання і, зокрема, напрацювань European Association for Quality Assurance in Higher Education (ENQA) та European Quality Assurance Register for Higher Education (EQAR).

До базових технологій оцінювання вищих навчальних закладів іноземними інституціями відносяться:

– акредитація навчального закладу (факультету) або окремих освітніх програм в іноземній або міжнародній агенції з акредитації;

– сертифікація локальних систем управління якостівищого навчального закладу уповноваженими на це, відповідно до міжнародних правил, структурами;

– визнання на дво- або багатосторонній міжуніверситетській основі відповідності освітніх програм для цілей спільної діяльності та реалізації програм «подвійних дипломів»;

– оцінка належного рівня освітніх програм для включення до європейських програм академічної мобільності.

З вище наведених технологій найменш поширеною є акредитація українського навчального закладу (факультету) або його окремих освітніх програм в іноземній або міжнародній агенції з акредитації. Єдиним винятком є програми кількох бізнес-шкіл, які знаходяться за межами поля ліцензування та акредитації в Україні.

Сертифікація систем управління якості ВНЗ не є обов’язковою в Україні, а в добровільному порядку найчастіше здійснюється в рамках спільних європейських проектів і сприймається багатьма як одноразова акція.

Визнання на дво- або багатосторонній міжуніверситетській основі відповідності освітніх програм для цілей розвитку спільної діяльності та реалізації програм «подвійних дипломів» є найбільш поширеною технологією, яка має позитивну динаміку розвитку. Це пов’язано як з поступовим включенням України до європейських освітніх проектів, так і з прагненням українських університетів підвищити власну привабливість за рахунок такого типу програм.

Включення до європейських програм академічної мобільності передбачає оцінку якості освітньої діяльності інституцій і досі лишається прерогативою провідних державних та приватних університетів України.

На жаль, збору, аналізу та відслідковування статистики оцінювання вищих навчальних закладів України іноземними інституціями не ведеться.

На жаль, документи, які виконували функцію сурогатів зовнішніх стандартів забезпечення якості освіти до 2014 року за структурою, спрямованістю та цільовою установкою не суголосні встановленій ESG рамці, що обумовлює відсутність в Україні цілісної, адекватної та відповідної європейським рекомендаціям системи забезечення якості освіти. Пропонуємо оцінку відповідності компонентів вітчизняної практики забезпечення якості освіти Стандартам ESG.

Слід розуміти, що створення зовнішньої системи забезпечення якості вже є неминучим, але далеко не всіма вітається. Не існує жодної країни в світі, де ініціювання програм забезпечення якості не викликало б занепокоєння або конфлікту. Ця загроза дозволяє об’єктивізувати оцінку управління навчальним закладом та є невід’ємною частиною процесу впровадження програм оцінювання якості. Цілком зрозуміло на інтуїтивному рівні, що нікому не подобається, коли якість його діяльності оцінюють ззовні.

Надії на зміну ситуації породжені новою редакцією Закону України «Про вищу освіту». Передбачене ним створення Системи зовнішнього забезпечення якості освітньої діяльності та якості вищої освіти в цілому відповідає рекомендаціям ESG.

Ключові процедури мають ґрунтуватись на моніторинговій діяльності, яка буде здійснюватись зусиллями нової інституції – Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, а також незалежними установами оцінювання. У ролі критеріїв – Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері вищої освіти та Вимоги до акредитації напряму (спеціальності) підготовки фахівців будуть замінені на Стандарти якості освітньої діяльності та Стандарти вищої освіти, які будуть розроблені за новою процедурою, що відповідає духу та літері ESG.

Звіти із зовнішнього забезпечення якості стануть загальнодоступними, що суттєво підніме відповідальність за їх підготовку та підвищить достовірність їх змісту. З’являються умови, в яких зауваження та рекомендації повинні стати більш релевантними і конструктивними при загальному зменшенні кількості перевірок.

Нарешті, згадане вище Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти має реальні шанси стати інструментом впровадження стратегії постійного поліпшення української вищої освіти.

3.Напрями модернізації системи акредитації у вищій освіті України

Напрями модернізації системи акредитації у вищій освіті України є такі:

1. Кореляція системи згідно з рекомендаціями щодо забезпечення якості вищої освіти в Європейському просторі вищої освіти (вдосконалення системи діяльності державних органів акредитації, створення можливостей для діяльності незалежних громадських/професійних акредитаційних агентств, сприяння проведенню акредитації на міжнародному рівні);

2. Спрямованість на збалансування потреб вітчизняного ринку праці та освітніх послуг (введення системи показників, що відображають працевлаштування випускників за отриманою спеціальністю і їх кар'єрний розвиток, впровадження системи моніторингу ринку праці);

3. Переміщення акценту в системі акредитації з кількісних на якісні показники (впровадження системи внутрішнього забезпечення якості в університетах, налагодження постійної комунікації з бізнес-середовищем, індивідуалізація підготовки фахівців, посилення ролі громадськості та студентського самоврядування, ролі вищого навчального закладу як соціального і наукового центру, тощо).

4. Уточнення об'єкта і предмета акредитації відповідно до нового переліку галузей наукових знань та напрямів підготовки.

5. Удосконалення кваліфікаційних вимог до викладачів та умов їх праці.

6. Збереження позитивного досвіду, здобутого вітчизняною системою ліцензування та акредитації.

Механізми реалізації:

- Розроблення та прийняття відповідних нормативно-правових актів;

- Створення механізмів залучення асоціацій роботодавців до процедур забезпечення якості освіти;

- Запровадження активного інформування, роз'яснення та пропаганди щодо модернізації (вдосконалення) системи акредитації ВНЗ, напрямів і спеціальностей у вищих навчальних закладах в Україні.

Очікувані результати:

- Підвищення ефективності функціонування системи ліцензування і акредитації та її об'єктивності.

- Підвищення якості вищої освіти в цілому.

- Інтегрованість вітчизняної системи вищої освіти в світовий та європейський освітянський простір.

До прогнозованих напрямів діяльності належать такі:

- дослідження й уніфікація очікувань усіх зацікавлених сторін від національної системи забезпечення якості шляхом проведення з’їздів, конференцій, семінарів та утворення відповідних спілок, асоціацій, мереж за участю всіх суб’єктів забезпечення якості – урядових органів, роботодавців, дослідників, академічного, адміністративного і студентського складу ВНЗ;

- створення неурядової національної агенції з забезпечення якості, яка несе відповідальність за оцінювання, запобігання негативних явищ, підтримку діяльності вищих навчальних закладів, а також встановлення зв’язків з європейськими і міжнародними агенціями з забезпечення якості з метою обміну позитивним досвідом і залучення зовнішніх незалежних експертів для здійснення процедур оцінювання;

- реалізація внутрішніх і зовнішніх процедур забезпечення якості вищої освіти самими ВНЗ, національною та європейськими агенціями з забезпечення якості на регулярних і циклічних засадах з проходженням таких основних етапів: самооцінювання ВНЗ, зовнішнє оцінювання групою незалежних експертів, надання експертами рекомендацій щодо покращання діяльності ВНЗ, розробка ВНЗ плану дій з урахуванням рекомендацій експертів, оприлюднення результатів комплексного оцінювання.

Підкреслимо, що використання зарубіжного досвіду може бути ефективним лише при врахуванні вітчизняних соціальних, економічних, освітніх, культурних особливостей і традицій.

Необхідне розуміння того, що еволюційний розвиток неможливий в умовах нескінченних реформ, а державна регламентація не сприяє формуванню та розвитку традицій фундаментальної академічного освіти.

3.Напрями модернізації системи акредитації у вищій освіті України

Подальшими тенденціями у сфері забезпечення якості вищої освіти мають стати:

– зміна розуміння якості освіти

У системі ринкових відносин якість розглядається з позицій його відповідності вимогам споживача (потребам студентів, їх батьків, ринку праці, суспільства і держави);

– комплексний розгляд проблем

Забезпечення якості освіти, управління якістю освіти і забезпечення якості освіти шляхом створення ключових елементів системи забезпечення якості освіти (наявності освітніх стандартів, оцінки досягнення стандартів незалежними організаціями, забезпечення автономії освітніх установ та ін.);

– розвиток таких нових елементів системи оцінки якості освіти як поєднання внутрішньої і зовнішньої оцінки; поєднання оціночної діяльності як засобу звітності, так і засобу надання підтримки ВНЗ в його розвитку та ін.;

– використання багаторівневого системного моделювання при плануванні досліджень якості освіти та аналізі результатів.

Виділення показників, що характеризують різні рівні освітньої системи (національний, галузевий, ВНЗ, студентів), а також показників, що характеризують інвестиції в освіту, освітній процес та освітні досягнення;

– більш широке розуміння освітніх досягнень.

Вводяться наступні показники освітніх досягнень: освітні досягнення з окремих предметів; динаміка освітніх досягнень, ставлення до навчальних предметів; ключові компетентності (пізнавальні, соціальні, інформаційні та ін.); задоволеність освітою; ступінь участі в освітньому процесі (активна робота на заняттях, участь у суспільно корисній роботі, пропуски занять і ін.); подальша освіту та кар'єра випускника. Виділення в таксономії освітніх досягнень з окремих предметів рівнів грамотності і компетентності;

– проведення широкомасштабних моніторингових досліджень якості вищої освіти на національному та міжнародних рівнях як основи для прийняття управлінських рішень.

Література

1. Європейська кредитна трансферно-накопичувальна система: довідник користувача/ пер. з англ.; за ред. Ю.М.Рашкевича та Ж.В.Таланової. - Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. – 106 с.
2. Закон України «Про освіту» від 23.05.1991 № 1060-XII. Електронний ресурс. Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1060-12.
3. Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» від 02.03.2015 № 222-VIII. Електронний ресурс. Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/222-19.
4. Методичні рекомендації щодо розроблення стандартів вищої освіти. ─ Електронний ресурс. Режим доступу : mon.gov.ua/.../Реформа%20освіти/07-metod-rekomendaczi...
5. Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 року № 1187 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності закладів освіти». Електронний ресурс. Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248779880.

Додаткова